richka

Наташа сказала:" Ти дуже змінилась після народження Мефодика". Тобто, мої читальні смаки змінились.
Я думала-думала, і якось згадала своє дитинство, і як я мене мучили ті книжки, зі страшним і гірким, досі пам"ятаю епізод з книжки Осеєвої про Дінку, там про дідуся бідного, і він хотів випити склянку окропу з цукром, але чомусь той окріп у нього забрали... І я спати не могла, як тільк згадувала той окріп.
А потім - це пройшло. Я постійно читала про вбивства і страждання, і нічого не боліло, і засиналось легко, і це був такий дорослий відсторонений погляд, мовляв, в житті і таке трапляється.
Поки не завагітніла. І не народила сина.
Виявилось, що нікуди мої реакції на сумні епізоди не поділись. Вони утрамбувались десь в куточку, а після вагітності - гуртом випхались на волю. Всі - на волю! І я знову не могла заснути, бо хмільницьку єврейку вели розстрілювати, а вона несла немовля на руках...
Часом я ще й зустрічаю ідеї щодо дитячої літератури, от занадто вона в нас солодка, дітям потрібно читати про смерть і страждання. Але Мефодя такого не хоче. Він плаче, бо лелека полетів у теплі краї, а равлик за ним сумує. Ми читаємо "Улюблені вірші", і я вже знаю, що ось цей вірш - не сподобається, до сліз доведе.

Поки що для себе вирішила - мені таке не потрібно. Досить з мене смертей і страждань, начиталась і набачилась. Хочу сто відсотків позитиву. Або чай з суницями.

Зробила сама собі подарунок, купила давно бажані спогади Ірини Жиленко. Я цю книжку два роки тому потроху читала в книгарні"Є", так, по кілька сторінок.:) Нарешті купила. Почала читати, як всі порядні люди, з початку. Початок мене трохи розчарував, стиль авторки іноді занадто моралізаторський і безапеляційний, і краще не звертати уваги на її висновки, подані в формі "робіть саме так", бо дратує, і не те, щоб дратує, ріже слух. Але то дрібниці, можна пережити.:)
Призом стали чудові описи київських повоєнних дворів, родинні перекази, дитячий садок і шкільні роки. Для мене дивним було, що вже тоді в київських повоєнних школах збирали на подарунки для вчителів (директорці подарували чорнобурку на ці гроші!),і тоді ж вже була імітація дитячої творчості . Це коли для виконання домашньої роботи наймають художника, а вчителі роблять вигляд, що так має бути. І роботи, виконані самостійно дитиною, отримують низьку оцінку, а діти, за яких попрацювали батьки, мають "відмінно". Вдячна Ірині Жиленко за шкільні спогади, і за те, що не намагається вона ні прикрасити, ні виправдати вчителів, ото чорно-темно-гнітюче, і навіть дивно, що при такій невдалій шкільній обстановці дитина змогла творити! А ще виявилось, що Ірина всиновлена дитина. Насправді, її мати була її сестрою, а батьком - був той, кого вона вважала своїм дідусем. Ось так. Мати-сестра, коли дитина погано себе поводила, погрожувала віддати її назад в дитячий будинок, розігрувала телефонну розмову "алло, дєтдом, заберітє дєвочку!". А правду про свою справжню маму Ірина дізналась від своєї доньки, тій розказала бабуся, мовляв, Ірина думає, шо вона нам зовсім нерідна, а вона донька дідуся. Отаке. Піду ще почитаю. Бо, поки що, замість роздумів про творчість читаю про сімейні драми.

Десь з двох років з усіх боків мені радили логопеда для Мефоді. І педіатр в поліклініці, і родичі-друзі, і бабуня . Вже в чотири Мефодіних роки поради мене таки дойняли, і я почала пошуки логопеда. Логопед - штука, мабуть, корисна, але трохи дорога. В державних поліклініках, де мені так наполегливо радили логопеда, його нема. А є в приватних центрах. Або в центрах для інвалідів, де послуги надаються тим, хто перебуває в центрі. Я трохи покрутилась, зателефонувала знайомим і напросилась на консультацію до знайомої моєї знайомої, яка раніше працювала логопедом, але вже кілька років не практикує. І що я там почула: дитячий садок дуже корисний для мовлення, а якщо в нас не всі звуки вимовляються, то треба йти в логопедичний садок, а для цього пройти комісію психолого-педагогічну, і я не повинна дитину ізольовувати від дитячого колективу, бо "діти кілька разів посміються на його вмовою і це стимулюватиме". Отакого багато було. Врешті, я попросила показати кілька вправ, які ми могли б самі робити вдома.Бо оті мої пояснення, що в дитини сильний стрес від лікарів, і що додаткова комісія йому тільки стрес поглибить, оці мої пояснення йшли в одне вухо, не далі. Одна порада, на мій погляд,була справді корисна, педагог сказала, що стрес долається позитивним емоціями, і от ці емоції треба дитині шукати.
Минув місяць з того нашого візиту. Навіть трішки більше місяця. Вправи ми так і не освоїли, емоцій мали небагато, вели звичне життя. І раптом друзі-знайомі одноголосно ухвалили: Дитина стала краще розмовляти. Що ви робили? Нарешті пішли до логопеда? А ми нічого не робили.Просто прийшов час розмовляти краще, і син заговорив. Отакий рецепт.

Дочитала до середини і така безнадія...
Згадується Стусове "Невже ти народився, чоловіче, щоб заглядати в келію мою..."
Ото читаю, як десятки, а то і сотні людей вважали роботою руйнування чиєїсь долі. Що це треба аж планувати спецоперацію і роками чекати, доки неписьменна жінка-знахарка зробить помилку, і потім - з тріумфом тягти її у психіатричну лікарню і там повільно добивати.
Відьомство має у фентазі романтичне забарвлення, така собі красуня з довгим волоссям, всемогутня красуня. Жінка, що йшла за своєю суттю, так? Можливо, в духовному аспекті так воно і є. Але авторка "Богинь" більше зосередилась на матеріальному світі, описала, як жилось тим відьмам поза їх відьомськими заняттями, і безрадісне життя у них було. Страдницьке, якщо правильно назвати. А в кінці смерть від рук ката, а перед тим - вигадливі муки. Чи не зависока ціна за право бути собою?
Зізнаюсь чесно, якби знала хоч половину зміст книжки - не купувала б і не читала б. Безнадії вистачає у щоденному житті.

От з цими змінами ЖЖ на Дрім я скоро зовсім писати перестану, бо в мене якийсь кретинізм розвинувся, не можу я втямити, як їх синхронізувати. І, мабуть, махну на те рукою, як пишеться, нехай так і пишеться. Може з часом збагну, як імпортувати той блог, а як ні, то буде він собі висіти в якості самотнього півника.

Часом хочеться писати, але більше маю таке враження, що заціпило. От наче невідома хвороба скувала мовлення-писання. Хочеться мовчати. Кручу в голові рядки Лесі Українки " і слово з уст озватися не сміло". Дивуюсь людям, які пишуть. Потроху заспокоююсь і сама щось шкрябаю.Частіше у ФБ кілька слів. Але Фб ненадійний для збереження, щось потім знайти в ньому дуже важко. Є можливість ставити теги, я ніяк не зберуся. Отієї легкості ЖЖ в пошуку власних текстів на ФБ немає в принципі.Вчора читала Гретхен Рубі, вона зробила зі своїх щоденникових записів книжку для себе. Мені теж спало подібне на думку, от не чекати, поки ті блоги впадуть, вже маю досвід з блоксом, стільки там всякого, і от не маю доступу, і жодної можливості знайти адмінів. От думаю зібрати свої записи в один файл вордівський і зшити на пружинки, легко і просто. Матиму повне зібрання творів.

Колись я любила писати списки на тему "Що я люблю".
Тепер я точно знаю, що люблю.
Люблю,коли поряд засинає Мефодя, а з іншого боку моститься Йона і муркає.
Люблю тепле вересневе місто.
Наші прогулянки.
Мефодчині словечки.
Мефодчині малюнки.
Йонині "стриб" під мою долоню, щойно повертаюсь додому після кількагодинної відсутності.

Пошли нам,Господи, всього доброго у наше життя. І - дякую за те, що маю. За любов.

В останній тиждень серпня ми в селі збирали картоплю для тих, хто на війні. Це була довга і заплутана історія, така сільска, з дощем і спекою, оптимістично-сумна за настроєм, і я вже взялась її розповідати, як настав Ілловайськ, і знову було не до писання. Втім, обіцяла собі записати, для пам"яті і нащадків, як Лисогірка долучилась до волонтерства.
Все починалось, як звично, з розмов. Я повернулась з Вінниці, а всеньке літо я постійно їздила туди-сюди, бо мала роботу в проекті, і от повертаюсь в село наше, а мама мені розповідає, що люди збирали гроші для мобілізованого хлопця, з наших сіл. І от одна добродійка мамі каже: "Якби приїхала яка машина, то ми б зібрали б для армії і картоплі, і всього." Мама ще й додала, що на думку тієї добродійки саме я мала організувати машину. Ну, а я... що я, не той тепер Миргород, я - тільки самотня мама з недолікованою депресією. От де я візьму ту машину? Транспортування - одна з найбільших проблем, як її вирішити з яру нашого, де ні мобільний, ні інтернет цього літа толком не працює. Я ще й думала, що вартість тієї машини може переважити вартість картоплі, тобто простіше буде картоплю купити, ніж збирати гроші на транспортування. Отак прокрутила те все в голові, днів два крутила, а врешті написала у ФБ два абзаци, про збір коштів, і про побажання добродійки з хати під двома ясенами, там наверху, ближче до ставка.
Ввечері дзвінок, я щойно Мефодю спати вклала, а тут телефон. Подруга мене запитує, чи справді є бажаючі картоплю зібрати? Кажу, що є, але ж як її довезти... І тут з"ясовується, що син моєї подруги, якого я знаю змалечку, може організувати машину.
І я з жахом думаю, що завтра доведеться вилізти з яру і якось ту картоплю зібрати.
- То збиремо, - каже мені Ніна, - от буде перше вересня, дітям скажемо, вони батькам перекажуть...
В селі все неспішно, я це знаю, тому на 1 вересня не погоджуюсь. Павло телефонує вже наступного вечора:
- То що, тьотю Оксано, ви зібрали картоплю?
О!!!! Я ж ще тільки почала хати обходити. В селі ФБ не читають, а щоб застати дома, бо ж усі на городах, треба чекати або вечора, або обіду, часу приходу корів з поля. І вже вечоріє, а ми з Мефодем йдемо через вигін, питати про картоплю.
В першій хаті на мене дивляться здивовано.
- Картоплю? Для армії? А кого ти ще питала? Ніну? Ну, то як люди будуть давати, то і ми дамо.
І пригощають Мефодю варениками зі сливками, бо в цій хаті готують найсмачніші вареники нашого села.
- То це ви як? - питають в іншій хаті,- хочете, щоб я організував збір картоплі?
- Та ні, - я вже сама лякаюсь, ну чому в мене так плутано виходить, і знову пояснюю:- я цікавлюсь, чи ви б дали б щось,а збір ми організуємо десь в одному місці.А потім машина забере.

А ніч вже близько, і жодного "десь в іншому місці" в мене немає. Є, звичайно, наші хліви. В них чудово можна скласти картоплю, але от заїхати в наш яр, і потім вивезти її звідти, а якщо піде дощ, а він таки піде....вийде повна нісенітниця. Набираю номер сільского голови:
- Алло, Люда! Тут є громадська ініціатива, картоплю для армії зібрати.
- Тільки картоплю?- дивується Люда.
- Ну може ще щось з городини, моркву, наприклад.
- Та ж моркву ще не копали!

Поможи мені, Боже, якось це все пояснити. І її переконати. Я тараторю про картоплю, подругу, сина, і що хлопці там голодні сидять.

- Машина приїде, то Лисогірки мало на машину ( в нас аж двадцять дворів живих), то може б ви долучились?
- Авжеж долучимось, - погоджується Люда, - ми картоплю ще не збирали.
- Але треба місце...
- То давай в коперації, - пропонує Люда.
Коперація - це найкращий варіант, вона в нас працює дві години на день, і якраз по обіді можуть всі знести. До коперації дорога з умовним асфальтом, в будь-яку погоду можна доїхати. Домовляюсь з Людою, що збиратимемо до понеділка, а на понеділок замовимо машину. Сьогодні вечір п"ятниці, то ж маємо встигнути.
- Тільки ж це вихідні, - сумнівається Люда.
- Зате все приїдуть і будуть на городі, - в мені відроджується оптимізм.
Назавтра субота, спека і город. Але я рушаю по хатах. Просто як моя покійна прабаба, от вона любила по хатах ходити. Тепер тих хат залишилось... трішечки, але вони розкидані по околицях, і до кожної треба дійти. Спочатку йду на Поруб. На городі - Володька копає картоплю.
- Володька! В мене до тебе справа! На мішок картоплі.
- Знаю я твою справу, - каже Володька, - вже здогадався.
- Звідки? - дивуюсь я, - Ніна сказала?
- Та ні, бачив, як ти з косою мучилась вчора. Що, викосити треба город?

Викосити город? Я й не наважувалась Володьку про таке просити. У нього тих городів.... А нинішнім літом все заросло страшенно, переважно лободою, Шурик зламав плуга на тій лободі ще на городі тітки Люби і велів наш викосити.Я й махала косою, як могла, ту лободу. З боку воно, мабуть, кумедно виглядало.
- Володь, я не про город, хоча добре було б, я про армію. Там хлопцям їсти нема що, от ми хочемо картоплю зібрати. Домовились до Лени в коперацію звезти, а потім вже машина приїде. Можеш щось дати?
- Та чом не дати, дам. Ти сходи до сусідів,хай вони підводу організують, то ми всі з кутка зберемо і завеземо. От сьогодні ж після обіду.

Втішена біжу до Володьчиних сусідів. Тітка Любка теж на городі, в її садибі все прибрано і полагоджено, на город прокопано кілька східців, просто в глині, я таких не бачила ще з дитинства, колись мій тато такі копав на вигоні, щоб легше було в наш яр сходити.
- Я то дам, - зітхає тітка Любка, - але ж чи допоможе...

Вона фанатка Московського патріархату і проповідує дивну теорію, мовляв, Путін насправді боже знаряддя, і т.д. Іншим разом я б з нею подискутувала б, але зараз не маю часу. Якщо дасть, то добре. Перелажу через пліт на дорогу і спускаюсь у Поруб. До баби Лєни. В баби Лєни підвода є. І коні. Якраз щоб завезти до коперації.
В цій вуличці я не була років зо двадцять. Якась вона стала вужча, і хати менші. Вся чималенька сімейка баби Лєни на городі, дружно копають картполю, на мій прихід навіть голови не піднімають, працюють. Баба Лєна ухвалює:
- Сьогодні не повезем, сьогодні будемо копати. Завтра повезем, бо неділя.
Я пробує вставити слово.
- Та щоб встигнути до понеділка.
- Встигнемо, - відрубує баба Лєна, і я розумію, що сперечатись тут нема про що. Матріарх сказала - так і буде.

Виходжу з Порубу на долину і в кінці вулиці бачу нашу продавчиню. Гукаю, та вона не чує. Нема іншої ради - зі всіх сил біжу за нею, бо йде вона на поле копати картоплю, і як зараз не наздожену, буду потім полями бігати.
- Слухай, ми домовились з Людою, що в понеділок машина прийде.
- В понеділок? В понеділок мене не буде. Я Лесю везу у Вінницю, в гуртожиток селити.
Щойно почало все складатись, і знову ламається. Чи тітка Любка має рацію, і проти нас навіть Бог? От що тепер робити, Леся щойно стала студенткою, і як мама вирішила її везти в понеділок у місто, то вже не передумає.

- То може ти ключ залишиш комусь? Нехай картоплю звезуть, а ти ключ залиши, там же тільки відкрити і завантажити?
- Я подумаю, - обіцяє продавчиня, і суворо наказує:
- Тільки нехай в три часа привозять, зразу після обіду. Я не буду завтра цілий день сидіти і чекати, в мене своя робота є.

Я повертаю до нашого яру, вилажу на Ригоркове обійстя, колись там був город баби Наді, знаходжу ще двох копачів картоплі на городі і вже впевненіше переповідаю новини: завтра, після обіду, підвода баби Лєни везе до коперації, як хочете допомогти - домовляйтесь з нею...

А я - на протилежний бік села, називається той куток Хуріянівка.
Я знову бідкаюсь, що давно тут була. Ще коли суниці збирали в лісі, а не під воротами, я ходила повз ці садиби. Але скоро вже років з десять, як не була в лісі на суничних галявинах, і тут не була. Куди йти? Хвіртки, паркани, собаки гавкають. Помічаю когось на городі. Знову перелажу через пліт і біжу по викопаному .Гукаю здалеку:
- Це я, Оксана!
- Та бачимо, - відказують мені.
Підхожу ближче, вітаюсь.
- Є у нас така громадська ініціатива, зібрати картоплюдля армії.
А у відповідь - непідробний ентузіазм.
- Підтримуємо, всім серцем підтримуємо таку ініціативу! Привеземо, звичайно.
- А до кого мені ще піти?
- Отуди йди,- мені показують на копачів через город, - їм скажи, вони теж підтримають.

На сусідньому городі господар максимально конкретний:
- Куди привозити? Що везти?
Я так-сяк пояснюю, що мова йде про городину, щось таке, що довго зберігається.
- Борщовий набір! - уточнює гсподар, - звичайно, привеземо.
І спрямовує мене далі, он в ту хату, там теж "дівчата" підтримають.
Я знову відчиняю чужі ворота, смикаю хвіртки,перелажу через огорожі. Знову чую :" Дамо, аякже".

Домовляюся на завтра, завтра по обіді всі привезуть картоплю в коперацію.

Завтра зранку починається дощ. Він починається десь о сьомій, мама втішає мене приказкою про "дощ зранку", бери дранку і йди на поле. Вона вірить, що ранковий дощ обов"язково припиниться.Дощ теж в це вірить. Він зупиняється на годинку, а десь ближче до обіду з"являється знову. Ми з Мефодею взуваємо гумовики, натягаємо куртки і дощовики і вирушаємо на важливу родинну подію - рік по тітці Насті. Вулиця розмокла зовсім, вже і йти важко, перелазимо у Нінину траву і городами заходимо на тітчине подвір"я. Я вагаюсь, чи варто на обіді згадувати про картоплю. Але тема виникає сама по собі.
- Коли буде машина?
- А чом ти мені не сказала?
- То що потрібно нести?
- ЦЬого року вродила картопля,то можна дати!
- А якби іне вродила б, все одно дали б!
Таки я не встигла всіх обійти, когось залишила на ранок у неділю, але дощ змив усі плани. Ще раз повторюю про понеділок, хоча Люда вже попросила перенести на вівторок, у вівторок у наших селах базар, можна ще купити круп, олії, і теж передати. Тільки там, де базар - там асфальт, а тут, в Лисогірці, на обох кутках картопляних - болото по вуха, я й не знаю, чи та підвода виїде, і чи буде хтось таким дощем вантажити картоплю... І чи дадуть люди ту картоплю, чи дадуть її в підтримку держави, яка навіть не спромоглася дорогу їм поремонтувати, а тепер просить про допомогу. А вони ту допомогу не знають, як доправити.
З поминок нас везе Вітальчин джип, але навіть він не наважується заїхати під саму хату, ми знову йдемо через Нінин город,а потім ковзаємось в машині по вигоні, і я час від часу заплющую очі від страху. Дощ лиє без перестанку. Я намагаюсь не думати, що ось скоро третя година. І що ніхто нічого в коперацію не привезе. І навіть продавчиня не прийде. Взагалі ніхто не прийде таким дощем. Ото корів проженуть - і додому, відпочивати після вчорашніх городів.
Мерзну у мансарді, намагаюсь зловити інтернет. Раптом чую якийсь шум. Півдвода. Обережно підходжу до балконних дверей - по дорозі таки їде підвода з мішками. Дощ іде, а вона їде. Їздовий накритий мішком, а я просто повірити не можу, невже, невже вони везуть картоплю!
І вони привезли!
І з Порубу,і з Хуріянівки!
І навіть тітка Дворніцька дала два відра, попросила сусіда, діда Степана занести. А дідові Степану, хвилиночку, за вісімдесят.
- Та ти що,- поправляє мене мама,- йому дев"яносто два роки!
Дев"яносто два! І дід поніс картоплю для наших захисників.
- Та куди я її понесу, - обурювалась по телефону тітка Голька вже у вівторок, - от куди? В яку коперацію? Хай підїдуть до мене, то я мішок дам, а от не понесу.
Мама розгублено переповідає мені результат телефонної розмови з троюрідною сестрою.
За годину ми з братом веземо наших півмішка (бо роздолоби ми, не дуже в нас вродило), і я тихенько пропоную:
- Ти почекай, а я в тьоті Олі запитаю, може від неї завезем.
- Та що тут чекати, поїхали!
Я заходжу на повір"я, і тітка Голька одразу несе нам мішок.От тільки мене побачила - одразу й понесла.
- Там дуже гарну вибираєте? - тривожиться вона, - підійде моя?
- Підійде!
Брат заносить в коперацію ще один мішок,а там вже чималенька купа.Мішків і мішечків.Наша картопля для наших воїнів.
- Скільки ви зібрали? - телефонує Люда.
Я, роздолоба лисогірська, вкотре розумію, що нічого не вмію толком зробити. Розгублено пояснюю:
- Ми не записували.
- Десь кілограмів чотириста , - на око визначає брат.
- Для наших двадцяти дворів - нормально!- оголошує мама.
- Та ні, там десь 500, - в продавчині Лени око досвідченіше.
- А у нас в Шевченково півтори тонни, - повідомляє Люда. То там і село більше, центральна садиба.

Машина приїхала в середу. Вже перед самим від"їздом прибіг Ігор ще з двома мішками. Не зміг раніше. Дві тонни городини, круп і олії зібрали в нашій сільській громаді.
А наступного дня хтось розмалював Лисогірську коперацію. Написав там все про путіна, і "Слава Україні". Це щоб тітка Любка не сумнівалась, хто такий той путін, в розумінні, що він ніяке не знаряддя боже, а звичайнісіньке "ла-ла-ла-ла".

Ну що,народе мій? Твоєму генію.... від нас з Лисогіркою. Що можем. Тримайся.

От я і дійшла сюди. Раніше блукали світами, а тепер - мережами. Хоча кожна - інший світ. Тепер в Дрімі.